Новый квилтерский проект
Nov. 21st, 2013 07:04 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
lenacabЭту запись я адресую прежде всего моим киевским коллегам-квилтерам. Нам с вами предложено поучаствовать в очень необычном проекте. Ниже вы можете ознакомиться с биографией прекрасного художника из Каменца-Подольского Александра Грэна. Чем интересен нам этот художник? А интересен он в первую очередь тем, что картины его очень напоминают квилты. Весной в городе Каменце-Подольском Наташа Лашко хочет организовать выставку, посвященную Александру Грэну, для этого ученики Наташи сделали собственные картины по мотивам картин художника, а мы с вами могли бы сшить небольшие квилты в подобном стиле. У Людмилы Андреевой уже можно посмотреть живописные работы Наташиных учеников, чтобы выбрать себе прообраз своей собственной работы, посвященной Александру Грэну.
Оригинал взят уnatusku в Олександр Львович Грен (1898— 1983)
Олександр Львович Грен (1898— 1983) народився у Пскові в родині офіцера російської армії Льва Вікторовича Грена. За сімейними переказами, прадіди були військові й потрапили до Росії зі Швеції.
У 1878 році батько брав участь у визвольній війні на Балканах, був нагороджений срібною зброєю. Суворий і лагідний в сім'ї, справедливий і добрий з підлеглими. Це зі слів сестер Грена, що нині живуть у Черкасах. Вони розповідають: «Батько дуже любив сільське господарство, завжди мав невеличкий город, тримав корову, свиней, годував їх за наукою, бо мав велику бібліотеку з сільського господарства. Крім того, захоплювався художнім різьбленням по дереву. Ми досі зберігаємо ломберний столик з різьбленою кришкою його роботи. В нас була велика й дружна родина, бо батько мав три дружини, від першої — троє дітей: Євген, Микола, Віра. Коли померла перша дружина, ми не знаємо. Від другої дружини — син Олександр. Мати його померла від туберкульозу, коли йому було три роки. Всі музично обдаровані. Євген грав на скрипці, Микола на віолончелі, Віра на роялі. Брати добре малювали. Але справжній талант дістався Олександрові».
Старші брати стали військовими: Євген, інженер-суднобудівник, жив у Севастополі, Микола — артилерійський офіцер, потім льотчик. Олександра віддали до кадетського корпусу, він його мав закінчити 1917 році. Вчився, правда абияк: багато малював, читав, писав вірші. Перший його малюнок олією зберігається в нас — «Зала, освітлена сонцем через вікно». Зі слів Олександра Грена: «Я не любив військової справи і предметів, що їх там викладали, особливо математику. Але література й історія подобалися. Багато читав. До чотирнадцяти років я, мабуть, перечитав усе, що було з образотворчого мистецтва в Росії. Багато також малював. У нас в кадетському був чудовий вчитель, у минулому учень Рєпіна та Білібіна— намагався мене навчити всього, що знав сам.
А був він графік, Іван Іванович Мозолевський на прізвище. А ще нас чудово навчали музикувати, співати, танцювати. Виховання було добре».
З його ж спогадів: «Перед революцією наш кадетський корпус перевели з Москви до Владикавказу. Я на останні канікули добирався до місця через Ростов. То був сімнадцятий рік. Мене як кадета мало не вбили в Ростові. Начальник корпусу був дуже здивований з мого прибуття. Дав грошей на дорогу й сказав: «Революція, тікайте». Я дістався до Севастополя та Євпаторії, де служили брати. Там ще було тихо. З тріумфом відбувалися виступи Федора Шаляпіна. Я малював. Але всі чогось чекали. Страху не було».
Збереглося кілька його етюдів тієї пори. Гори, скелі, хмара, ніби нічого особливого. Зроблені чудово в кольорі, все ж дають поштовх для роздумів, бо є глибина простору, щось від Лермонтова, а може, Миколи Реріха. Є епічність землі й небес, чистота, задуманість, тривога. І відчуження, ніби у Врубеля.
На той час він уже знав усі школи мистецтва всіх часів, все, що друкувалося, прочитав, устиг полюбити давньоруське мистецтво, французький імпресіонізм, знався на розвитку російського мистецтва початку XX століття. Душа його була жагуча до знань. З такого хлопця мусив вирости прекрасний художник.
Зі слів сестер Євгенії й Тетяни: «Влітку 1917 року батько пішов у відставку по старості в чині генерал-майора, а влітку 18-го ми з Бобруйська переїхали до Кам'янця-Подільського, бо сам батько народився на Поділлі. Почав працювати в торговельному кооперативі. Незабаром, 1919 року, помер від висипного тифу.
У 1918 році ми з братами змушені були, щоб прогодуватися, організувати майстерню з виготовлення дитячих іграшок. Через два роки Миколу вбили петлюрівці. Євген виїхав до Москви, працював точильником ножів, згодом у наркоматі шляхів. Мати в школі була прибиральницею.
1923-го Олександр організував у Кам'янці-Подільському художню студію, виконав багато портретів на замовлення міста. Писав для театру, малював квіти.
Кожен його начерк — це майже готова картина. Але він тоді ще вважав, що не готовий до такої важливої роботи. «Велика робота буде потім, а зараз я ще вчуся»,— так про ті часи мовив він. Міг зробити будь-яку картину в класичних традиційних манерах, але йому цього не хотілося.
Грен розповідав, що працювати йому замолоду доводилося «день і ніч», бо час підганяв. Кам'янець — місто на кордоні, багато військових, молоді художники оформляли вулиці й клуби в місті та по селах, куди мали приїхати Калінін, Будьонний а чи Петровський. А ще іподром, де Будьонний рубав лозу двома шаблями. Цю пору чудово описав Володимир Бєляєв у «Старій фортеці». Грен: «Не зважаючи на суєтність кожного дня, в мене перед очима видіння як килими, то були все нові подільські
І він їх змальовував на клаптику паперу, щоб не забути для майбутнього, «колись повернутися цієї теми». А повернувся лише через тридцять років.
Приблизно 1926 року намалював чарівну подолянку в національному одязі, довга біла вишита сорочка, коричнева гунька, на голові убір з не менш шести – семи українських хусток.
Так одягалися жінки в селі Крушанівці, де вчителювала сестра Серафима. Ми там часто бували і бачили таке вбрання. Цю жінку було написано олією на грубому картоні.
Олександр часто зустрічався з селянами, любив бувати на знаменитих подільських ярмарках. Його поважала молодь. У двадцятих-тридцятих роках він викладав креслення й малювання в школах та інституті (учительський), в Рабісі (робфак). Страждав від туберкульозу.
Часто купував на ярмарках старі килими, що правили тлом для його картин. Багато творів (зокрема, портрет Шевченка - солдата на весь зріст) — побували на виставці в Києві. Під час війни загубились.
До 1933 року вся родина Гренів жила в Кам'янці по вулиці Зеленій, 12: сад, багато квітів. Того ж року роз'їхалися хто куди, Олександр залишився в Кам'янці. Під час війни ходив по селах, підновлював ікони та інше церковне начиння, після війни зв'язок між нами ми поновили. Бували в нього. Переживали за старе місто, що було розбите».
Зі слів О. Грена: «Після визволення Кам'янця від білополяків у 1920 році я працював в студії-майстерні політосвіти. Оформляв з хлопцями агітпоїзди. 1920-го на один місяць Кам'янець захопили Петлюри, а опісля я став керівником цієї студії — на цілих чотири роки. Тоді ж відрядили на курси до Москви. Серед інших викладачів був художник Йогансон. Він мене хвалив. 1924 року я став учителем, але робіт для міста виконував чимало. Жаль, пропав один задник, що я робив з жаром для військового клубу. Червоні сурмачі на зеленім тлі в променях сонця. Ого, скільки таких робіт пропало! Навіть Толя Петрицький у нас в кінотеатрі у замурованих вікнах поробив був розписи з історії запорожців, і те пропало. Жаль. Але тут я знайшов інше, що важко переоцінити. Це ні з чим не зрівняти. Це само Поділля, ваш неповторний образотворчий народний фольклор. Я щасливий, що мене доля сюди занесла. Щасливий, навіть як я нічого не встигну».
Так, він тут був щасливий, але й нещасний, як ніхто, бо завжди тяжко хворий, втомлений, одинокий, ляканий начальством: «хто твої батьки?!» Але то була сильна й чиста людина, ніщо Грена не могло принизити, він робив своє. Збирав фольклор. Двадцятих років у селі можна було багато чого знайти, село ніби чекало, щоб хтось прийшов, узяв, оцінив усе, що воно створило за сотні літ. І прийшов «кадет-росіянин», і його душа починає зливатися з душею Поділля. Чому так? Чужий інтелігент, естет поступово стає подвижником народного мистецтва, не зважаючи на тяжке життя, хворобу (а міг виїхати до Москви чи Києва, там були родичі й друзі), йдучи фактично на жертву заради краси. На запитання, чому йому сподобалося Поділля, адже він бачив у роз'їздах майже всю Україну, він відповідав: «Я був приголомшений красою і цілісністю, яку складає ансамбль жіночих постатей у свято на тлі кольорових пагорбів».
Вже на перших кавказьких етюдах Грена можна помітити інтерес художника до узагальнень. Він не дрібнить форму й колір, бере виразною локальною плямою. «Мені надзвичайно подобаються окремі плями, які різко відмінні одна від одної на подільських горбах, то ріпак, то жито, то червоні маки в бур'янах: а тепер уявіть собі на цьому тлі святково вбраних подолянок з червоно-чорними вишитими сорочками і букетами хусток на головах. Це чари. Для цього можна прожити двічі».
Йому особливо подобалися святкові убори жінок на ярмарках, їх пов'язували не знизу, а зверху, на голові. А знизу на грудях теж повинні бути показані всі хустки. Голова потрапляла у центр букета, по рукавах — крупні елементи подільської вишивки. «Це були живі килими — пагорби й жінки, навіть боязко, тремтиш від краси, для цього треба мати дуже великий талант, та в мене його нема, й іншого художника немає, та й жінки і пагорби поступово десь подінуться»,— розмовляв сам із собою Грен п'ятдесятих років. І далі: «Я ходив як заворожений ярмарком у Кам'янці за двома жінками кілька годин і все милувався, і боявся потурбувати, бо це був театр, а я — глядач». Або пригадає. Гомін. Штовханина. Стоїть він та дивиться на жінку, що торгує. Вона його припрошує купити спілі яблука-спасівки, а він просить продати хустку, на якій лежать ті яблука, чи горщик, у якім сметана.
Він відчув свій обов'язок перед Поділлям, йому хотілося працювати по-новому, адже він прекрасно знав, як працюють у Москві і Києві, нові часи молодий Грен відчував душею. Сам тут часто бував, підтримував зв'язки з іншими митцями, але залишити Поділля не зміг, іншого місця собі не уявляв. Народне сприймав як святиню. «Все свято те, що зробив цей темний народ за тисячу літ, ото академія! Наша професійна — мало що варта, ми звикли зображати все поверхово. А хотілось би зайти досередини, не вовтузитись зовні».
Грен «себе готував» до серйозної роботи. Ще двадцятих років почав студії над ескізами. Ескізів багато. Можливо, варто було б написати хоч одну картину, адже мистецтво Олександра Грена — сплав народного й професійного власного.
В народне мистецтво втрутився професіонал, але — особливого складу: людина високої й витонченої культури, не естет, одірваний від землі, а той, хто боляче сприймав долю всього народного й самого народу. Йому були дуже близькі до серця українські пісні й українська мова, він усе хотів, щоб вона була чиста і, хоч сам був росіянин, завжди обстоював її чистоту, багато разів писав на Українське радіо, щоб не перекручували українську мову. Любив мову Котляревського, Нечуя-Левицького, Коцюбинського, Панаса Мирного. «І пісні, й танці, і діалект кожної області, кожного району треба вивчати». Але кому це він говорив? Собі. Мені. Чи ще одному чи двом учням, бо вже шістдесятих-сімдесятих років жив самотньо, хворів подовгу. Всі сили йшли на картини, їх небагато.
Дуже любив Кам'янець, стрімчасті береги, хатки біля них, старовину, що вціліла; знав, що де стояло до війни, й дуже страждав, що все змінюється не на краще. «Мене завжди ці місця надихають щось зробити»,— так він задумувався під час прогулянок. Потім починав, кидав, знову починав. Так він створив портрет середньовічного Кам'янця з замком, точно встановивши, що де стояло тих далеких часів. Це була «незапланована» картина. Але поки він був живий, йому це було потрібно.
Про ярмарки говорив годинами, вмів яскраво їх описувати, вболівав за їхнє теперішнє та майбутнє.
— Розкажіть мені, які зараз поля й садиби в селах, знаю, що не такі, як були.
— Але вони повинні мінятися, ви ж самі кажете про прогрес, і художник повинен свій час показувати.
— Повинен, але в нього повинна бути душа на місці...
Він знав своїх сучасників і знав рівень закордонного мистецтва, навіть архітекторів Франції та США, любив Пікассо і Хіросіге, Ван-Гога і братів Кричевських, Матісса й Петрицького, любив усіх членів «Мира искусств». Він довго міг говорити про Реріха, Грабаря, Кримова. Та найдовше й найуважніше — усоте! — роздивлявся ікону... Розмовляли завжди на місцеві теми. «Хоч би як діяли на нас
авторитети, а оця миска впливає сильніше»,— це він жартував.
Дуже переживав за сучасне українське мистецтво, чекав змін у ньому.
За журнальними публікаціями переймався світовим мистецтвом. «Багато нерозбірливості в Європі, а Сікейрос — молодець!
Якось довго вдивлявся в одну репродукцію — то був «поп-арт»:
— Що ви там бачите? — запитав його.
— Тут почуття нашого бурхливого часу. А жаль, що ми неуки і багато чого не розуміємо, і не відчуваємо, не навчили нас.
Але не все йому подобалось, інколи його судження було протилежне: «Шарлатанство». Про це згадував учень та друг Грена Аркадій Михайлович Данилюк.
Його розмови переходили з теми на тему, від народного малярства до давньоукраїнського портрета, древньоруського живопису, Візантії. Слухати Грена було цікаво. Він усе сподівався, що радянське мистецтво незабаром оновиться, знову забуяє, як то було двадцятих-тридцятих років.
Його особистість була багата й цікава. «Тепер можна вдихнути глибше»,— казав у другій половині 50-х. Дуже хотів жити й творити,творити по-своєму. Уже було можна! І він почав свою лебедину пісню. Ще працював учителем креслення-малювання й щоразу виконував, наче юний піонер, силу-силенну шкільних доручень. Портрети, фотомонтажі, стенди, наочність. Його примушували все це виконувати. Але й тривало власне відродження. Ніхто не бачив його глибоко захованих, тому й уцілілих ескізів. Він їх і тепер не показував, хоч і не боявся, як пори 30-х, за «націоналізм» чи ще там якийсь -ізм. З ніг до голови обсіли болячки. З 1959 року на пенсії. Працює над «Подолянкою», що нині, як і всі інші роботи, в Кам'янці-Подільському. Отакий Грен, який почався 59-го й закінчився 83-го.Він сподівався зробити багато робіт. Виконав менше, аніж хотілося. І не тому, що тяжко хворів, а таки тому, що сприймав творчість, ніби святе діло. Працює над одним ескізом не години й дні, а місяці. Сотню разів витирає гумкою й знову поновлює намальоване. Радіє як дитина зі знайденого фрагмента, щоб на ранок розчаруватися й знищити його. Наклеює на малюнок нові шматки паперу, знову мучиться. І це тільки чорно-білий варіант, чорновий, але найпотрібніший для нього. Далі підуть такі ж напружені дні, а може, ще важчі — в пошуках кольору. Горів і знемагав у роботі, тяжко переживав, що «не клеїться композиція». А коли клеїлося, розмовляв сам із собою, на душі спокійнішало, а говорив про те ж саме. Наприклад: «Що таке форма?» Відповідав: «Це обмежений простір». «От нам би з вами не завадило побувати на острові Пасхи з Туром Хейєрдалом», або, звертаючись до учнів, котрі малювали в його кімнаті: «Якщо хочете щось своє сказати у вашім ділі, вивчайте народне мистецтво». «Подолянка» творилась довго, не пам'ятаю точно, цю чи іншу картину, що теж перероблялась уже на мольберті десятки разів, було раптом зірвано з підрамника з одного боку й доточено планкою. «Як я міг створити таке безглуздя?!» — казав він. Це був його типовий стиль роботи. Інструмента не було, все робив кухонним ножем. Всього не вистачало, не було грошей на ліки й гас. Пенсія — 53 крб. Але не втрачав гумору, з якоюсь радістю «перемащував» свою роботу. «Я вирішив цю зелену пляму збільшити площею, але послабити її інтенсивність, так вона буде по-іншому діяти й краще запрацює з жовтогарячими й жовтими». Можливо, це від спостережень над килимами, мисками й глеками, що їх він мав. Які купував і шукав на смітниках, сам реставрував і вишивав. Майже все зникло під час війни, щезли книги.
Жив самотньо у Кам'янці. Читав дуже багато, у ньому нуртувала робота, він був зосереджений на власних думках, інколи просив, щоб йому не заважали думати. Можливо, маючи сім'ю, не зміг би нічого зробити. Він поспішав. Думав, помре, але життя його милувало. Казав собі: «Це остання штучка». І, як останню, доводив її до завершення: «Щоб після мене не було стидно». І не сором нам нині показувати його картини в Кам'янці-Подільському! Інтелігент, яких нині мало.
Ішов власною мистецькою стежкою. Мав за основу землю, килим, тип подолянки. Всі ці компоненти докупи міг скласти великий майстер-професіонал, який з повагою до людської праці (жіночої — за вишиванням з любов'ю до цього краю «втручався у святе».
Мав особливий талант розпізнавати красу Поділля углиб, до пракоріння, до джерел.
Автор статті Лашко Ілля 2008 рік
Оригинал взят у
natusku в Олександр Львович Грен (1898— 1983) Олександр Львович Грен (1898— 1983) народився у Пскові в родині офіцера російської армії Льва Вікторовича Грена. За сімейними переказами, прадіди були військові й потрапили до Росії зі Швеції.
У 1878 році батько брав участь у визвольній війні на Балканах, був нагороджений срібною зброєю. Суворий і лагідний в сім'ї, справедливий і добрий з підлеглими. Це зі слів сестер Грена, що нині живуть у Черкасах. Вони розповідають: «Батько дуже любив сільське господарство, завжди мав невеличкий город, тримав корову, свиней, годував їх за наукою, бо мав велику бібліотеку з сільського господарства. Крім того, захоплювався художнім різьбленням по дереву. Ми досі зберігаємо ломберний столик з різьбленою кришкою його роботи. В нас була велика й дружна родина, бо батько мав три дружини, від першої — троє дітей: Євген, Микола, Віра. Коли померла перша дружина, ми не знаємо. Від другої дружини — син Олександр. Мати його померла від туберкульозу, коли йому було три роки. Всі музично обдаровані. Євген грав на скрипці, Микола на віолончелі, Віра на роялі. Брати добре малювали. Але справжній талант дістався Олександрові».
Старші брати стали військовими: Євген, інженер-суднобудівник, жив у Севастополі, Микола — артилерійський офіцер, потім льотчик. Олександра віддали до кадетського корпусу, він його мав закінчити 1917 році. Вчився, правда абияк: багато малював, читав, писав вірші. Перший його малюнок олією зберігається в нас — «Зала, освітлена сонцем через вікно». Зі слів Олександра Грена: «Я не любив військової справи і предметів, що їх там викладали, особливо математику. Але література й історія подобалися. Багато читав. До чотирнадцяти років я, мабуть, перечитав усе, що було з образотворчого мистецтва в Росії. Багато також малював. У нас в кадетському був чудовий вчитель, у минулому учень Рєпіна та Білібіна— намагався мене навчити всього, що знав сам.
А був він графік, Іван Іванович Мозолевський на прізвище. А ще нас чудово навчали музикувати, співати, танцювати. Виховання було добре».
З його ж спогадів: «Перед революцією наш кадетський корпус перевели з Москви до Владикавказу. Я на останні канікули добирався до місця через Ростов. То був сімнадцятий рік. Мене як кадета мало не вбили в Ростові. Начальник корпусу був дуже здивований з мого прибуття. Дав грошей на дорогу й сказав: «Революція, тікайте». Я дістався до Севастополя та Євпаторії, де служили брати. Там ще було тихо. З тріумфом відбувалися виступи Федора Шаляпіна. Я малював. Але всі чогось чекали. Страху не було».
Збереглося кілька його етюдів тієї пори. Гори, скелі, хмара, ніби нічого особливого. Зроблені чудово в кольорі, все ж дають поштовх для роздумів, бо є глибина простору, щось від Лермонтова, а може, Миколи Реріха. Є епічність землі й небес, чистота, задуманість, тривога. І відчуження, ніби у Врубеля.
На той час він уже знав усі школи мистецтва всіх часів, все, що друкувалося, прочитав, устиг полюбити давньоруське мистецтво, французький імпресіонізм, знався на розвитку російського мистецтва початку XX століття. Душа його була жагуча до знань. З такого хлопця мусив вирости прекрасний художник.
Зі слів сестер Євгенії й Тетяни: «Влітку 1917 року батько пішов у відставку по старості в чині генерал-майора, а влітку 18-го ми з Бобруйська переїхали до Кам'янця-Подільського, бо сам батько народився на Поділлі. Почав працювати в торговельному кооперативі. Незабаром, 1919 року, помер від висипного тифу.
У 1918 році ми з братами змушені були, щоб прогодуватися, організувати майстерню з виготовлення дитячих іграшок. Через два роки Миколу вбили петлюрівці. Євген виїхав до Москви, працював точильником ножів, згодом у наркоматі шляхів. Мати в школі була прибиральницею.
1923-го Олександр організував у Кам'янці-Подільському художню студію, виконав багато портретів на замовлення міста. Писав для театру, малював квіти.
Кожен його начерк — це майже готова картина. Але він тоді ще вважав, що не готовий до такої важливої роботи. «Велика робота буде потім, а зараз я ще вчуся»,— так про ті часи мовив він. Міг зробити будь-яку картину в класичних традиційних манерах, але йому цього не хотілося.
Грен розповідав, що працювати йому замолоду доводилося «день і ніч», бо час підганяв. Кам'янець — місто на кордоні, багато військових, молоді художники оформляли вулиці й клуби в місті та по селах, куди мали приїхати Калінін, Будьонний а чи Петровський. А ще іподром, де Будьонний рубав лозу двома шаблями. Цю пору чудово описав Володимир Бєляєв у «Старій фортеці». Грен: «Не зважаючи на суєтність кожного дня, в мене перед очима видіння як килими, то були все нові подільські
І він їх змальовував на клаптику паперу, щоб не забути для майбутнього, «колись повернутися цієї теми». А повернувся лише через тридцять років.
Приблизно 1926 року намалював чарівну подолянку в національному одязі, довга біла вишита сорочка, коричнева гунька, на голові убір з не менш шести – семи українських хусток.
Так одягалися жінки в селі Крушанівці, де вчителювала сестра Серафима. Ми там часто бували і бачили таке вбрання. Цю жінку було написано олією на грубому картоні.
Олександр часто зустрічався з селянами, любив бувати на знаменитих подільських ярмарках. Його поважала молодь. У двадцятих-тридцятих роках він викладав креслення й малювання в школах та інституті (учительський), в Рабісі (робфак). Страждав від туберкульозу.
Часто купував на ярмарках старі килими, що правили тлом для його картин. Багато творів (зокрема, портрет Шевченка - солдата на весь зріст) — побували на виставці в Києві. Під час війни загубились.
До 1933 року вся родина Гренів жила в Кам'янці по вулиці Зеленій, 12: сад, багато квітів. Того ж року роз'їхалися хто куди, Олександр залишився в Кам'янці. Під час війни ходив по селах, підновлював ікони та інше церковне начиння, після війни зв'язок між нами ми поновили. Бували в нього. Переживали за старе місто, що було розбите».
Зі слів О. Грена: «Після визволення Кам'янця від білополяків у 1920 році я працював в студії-майстерні політосвіти. Оформляв з хлопцями агітпоїзди. 1920-го на один місяць Кам'янець захопили Петлюри, а опісля я став керівником цієї студії — на цілих чотири роки. Тоді ж відрядили на курси до Москви. Серед інших викладачів був художник Йогансон. Він мене хвалив. 1924 року я став учителем, але робіт для міста виконував чимало. Жаль, пропав один задник, що я робив з жаром для військового клубу. Червоні сурмачі на зеленім тлі в променях сонця. Ого, скільки таких робіт пропало! Навіть Толя Петрицький у нас в кінотеатрі у замурованих вікнах поробив був розписи з історії запорожців, і те пропало. Жаль. Але тут я знайшов інше, що важко переоцінити. Це ні з чим не зрівняти. Це само Поділля, ваш неповторний образотворчий народний фольклор. Я щасливий, що мене доля сюди занесла. Щасливий, навіть як я нічого не встигну».
Так, він тут був щасливий, але й нещасний, як ніхто, бо завжди тяжко хворий, втомлений, одинокий, ляканий начальством: «хто твої батьки?!» Але то була сильна й чиста людина, ніщо Грена не могло принизити, він робив своє. Збирав фольклор. Двадцятих років у селі можна було багато чого знайти, село ніби чекало, щоб хтось прийшов, узяв, оцінив усе, що воно створило за сотні літ. І прийшов «кадет-росіянин», і його душа починає зливатися з душею Поділля. Чому так? Чужий інтелігент, естет поступово стає подвижником народного мистецтва, не зважаючи на тяжке життя, хворобу (а міг виїхати до Москви чи Києва, там були родичі й друзі), йдучи фактично на жертву заради краси. На запитання, чому йому сподобалося Поділля, адже він бачив у роз'їздах майже всю Україну, він відповідав: «Я був приголомшений красою і цілісністю, яку складає ансамбль жіночих постатей у свято на тлі кольорових пагорбів».
Вже на перших кавказьких етюдах Грена можна помітити інтерес художника до узагальнень. Він не дрібнить форму й колір, бере виразною локальною плямою. «Мені надзвичайно подобаються окремі плями, які різко відмінні одна від одної на подільських горбах, то ріпак, то жито, то червоні маки в бур'янах: а тепер уявіть собі на цьому тлі святково вбраних подолянок з червоно-чорними вишитими сорочками і букетами хусток на головах. Це чари. Для цього можна прожити двічі».
Йому особливо подобалися святкові убори жінок на ярмарках, їх пов'язували не знизу, а зверху, на голові. А знизу на грудях теж повинні бути показані всі хустки. Голова потрапляла у центр букета, по рукавах — крупні елементи подільської вишивки. «Це були живі килими — пагорби й жінки, навіть боязко, тремтиш від краси, для цього треба мати дуже великий талант, та в мене його нема, й іншого художника немає, та й жінки і пагорби поступово десь подінуться»,— розмовляв сам із собою Грен п'ятдесятих років. І далі: «Я ходив як заворожений ярмарком у Кам'янці за двома жінками кілька годин і все милувався, і боявся потурбувати, бо це був театр, а я — глядач». Або пригадає. Гомін. Штовханина. Стоїть він та дивиться на жінку, що торгує. Вона його припрошує купити спілі яблука-спасівки, а він просить продати хустку, на якій лежать ті яблука, чи горщик, у якім сметана.
Він відчув свій обов'язок перед Поділлям, йому хотілося працювати по-новому, адже він прекрасно знав, як працюють у Москві і Києві, нові часи молодий Грен відчував душею. Сам тут часто бував, підтримував зв'язки з іншими митцями, але залишити Поділля не зміг, іншого місця собі не уявляв. Народне сприймав як святиню. «Все свято те, що зробив цей темний народ за тисячу літ, ото академія! Наша професійна — мало що варта, ми звикли зображати все поверхово. А хотілось би зайти досередини, не вовтузитись зовні».
Грен «себе готував» до серйозної роботи. Ще двадцятих років почав студії над ескізами. Ескізів багато. Можливо, варто було б написати хоч одну картину, адже мистецтво Олександра Грена — сплав народного й професійного власного.
В народне мистецтво втрутився професіонал, але — особливого складу: людина високої й витонченої культури, не естет, одірваний від землі, а той, хто боляче сприймав долю всього народного й самого народу. Йому були дуже близькі до серця українські пісні й українська мова, він усе хотів, щоб вона була чиста і, хоч сам був росіянин, завжди обстоював її чистоту, багато разів писав на Українське радіо, щоб не перекручували українську мову. Любив мову Котляревського, Нечуя-Левицького, Коцюбинського, Панаса Мирного. «І пісні, й танці, і діалект кожної області, кожного району треба вивчати». Але кому це він говорив? Собі. Мені. Чи ще одному чи двом учням, бо вже шістдесятих-сімдесятих років жив самотньо, хворів подовгу. Всі сили йшли на картини, їх небагато.
Дуже любив Кам'янець, стрімчасті береги, хатки біля них, старовину, що вціліла; знав, що де стояло до війни, й дуже страждав, що все змінюється не на краще. «Мене завжди ці місця надихають щось зробити»,— так він задумувався під час прогулянок. Потім починав, кидав, знову починав. Так він створив портрет середньовічного Кам'янця з замком, точно встановивши, що де стояло тих далеких часів. Це була «незапланована» картина. Але поки він був живий, йому це було потрібно.
Про ярмарки говорив годинами, вмів яскраво їх описувати, вболівав за їхнє теперішнє та майбутнє.
— Розкажіть мені, які зараз поля й садиби в селах, знаю, що не такі, як були.
— Але вони повинні мінятися, ви ж самі кажете про прогрес, і художник повинен свій час показувати.
— Повинен, але в нього повинна бути душа на місці...
Він знав своїх сучасників і знав рівень закордонного мистецтва, навіть архітекторів Франції та США, любив Пікассо і Хіросіге, Ван-Гога і братів Кричевських, Матісса й Петрицького, любив усіх членів «Мира искусств». Він довго міг говорити про Реріха, Грабаря, Кримова. Та найдовше й найуважніше — усоте! — роздивлявся ікону... Розмовляли завжди на місцеві теми. «Хоч би як діяли на нас
авторитети, а оця миска впливає сильніше»,— це він жартував. Дуже переживав за сучасне українське мистецтво, чекав змін у ньому.
За журнальними публікаціями переймався світовим мистецтвом. «Багато нерозбірливості в Європі, а Сікейрос — молодець!
Якось довго вдивлявся в одну репродукцію — то був «поп-арт»:
— Що ви там бачите? — запитав його.
— Тут почуття нашого бурхливого часу. А жаль, що ми неуки і багато чого не розуміємо, і не відчуваємо, не навчили нас.
Але не все йому подобалось, інколи його судження було протилежне: «Шарлатанство». Про це згадував учень та друг Грена Аркадій Михайлович Данилюк.
Його розмови переходили з теми на тему, від народного малярства до давньоукраїнського портрета, древньоруського живопису, Візантії. Слухати Грена було цікаво. Він усе сподівався, що радянське мистецтво незабаром оновиться, знову забуяє, як то було двадцятих-тридцятих років.
Його особистість була багата й цікава. «Тепер можна вдихнути глибше»,— казав у другій половині 50-х. Дуже хотів жити й творити,творити по-своєму. Уже було можна! І він почав свою лебедину пісню. Ще працював учителем креслення-малювання й щоразу виконував, наче юний піонер, силу-силенну шкільних доручень. Портрети, фотомонтажі, стенди, наочність. Його примушували все це виконувати. Але й тривало власне відродження. Ніхто не бачив його глибоко захованих, тому й уцілілих ескізів. Він їх і тепер не показував, хоч і не боявся, як пори 30-х, за «націоналізм» чи ще там якийсь -ізм. З ніг до голови обсіли болячки. З 1959 року на пенсії. Працює над «Подолянкою», що нині, як і всі інші роботи, в Кам'янці-Подільському. Отакий Грен, який почався 59-го й закінчився 83-го.Він сподівався зробити багато робіт. Виконав менше, аніж хотілося. І не тому, що тяжко хворів, а таки тому, що сприймав творчість, ніби святе діло. Працює над одним ескізом не години й дні, а місяці. Сотню разів витирає гумкою й знову поновлює намальоване. Радіє як дитина зі знайденого фрагмента, щоб на ранок розчаруватися й знищити його. Наклеює на малюнок нові шматки паперу, знову мучиться. І це тільки чорно-білий варіант, чорновий, але найпотрібніший для нього. Далі підуть такі ж напружені дні, а може, ще важчі — в пошуках кольору. Горів і знемагав у роботі, тяжко переживав, що «не клеїться композиція». А коли клеїлося, розмовляв сам із собою, на душі спокійнішало, а говорив про те ж саме. Наприклад: «Що таке форма?» Відповідав: «Це обмежений простір». «От нам би з вами не завадило побувати на острові Пасхи з Туром Хейєрдалом», або, звертаючись до учнів, котрі малювали в його кімнаті: «Якщо хочете щось своє сказати у вашім ділі, вивчайте народне мистецтво». «Подолянка» творилась довго, не пам'ятаю точно, цю чи іншу картину, що теж перероблялась уже на мольберті десятки разів, було раптом зірвано з підрамника з одного боку й доточено планкою. «Як я міг створити таке безглуздя?!» — казав він. Це був його типовий стиль роботи. Інструмента не було, все робив кухонним ножем. Всього не вистачало, не було грошей на ліки й гас. Пенсія — 53 крб. Але не втрачав гумору, з якоюсь радістю «перемащував» свою роботу. «Я вирішив цю зелену пляму збільшити площею, але послабити її інтенсивність, так вона буде по-іншому діяти й краще запрацює з жовтогарячими й жовтими». Можливо, це від спостережень над килимами, мисками й глеками, що їх він мав. Які купував і шукав на смітниках, сам реставрував і вишивав. Майже все зникло під час війни, щезли книги.
Жив самотньо у Кам'янці. Читав дуже багато, у ньому нуртувала робота, він був зосереджений на власних думках, інколи просив, щоб йому не заважали думати. Можливо, маючи сім'ю, не зміг би нічого зробити. Він поспішав. Думав, помре, але життя його милувало. Казав собі: «Це остання штучка». І, як останню, доводив її до завершення: «Щоб після мене не було стидно». І не сором нам нині показувати його картини в Кам'янці-Подільському! Інтелігент, яких нині мало.
Ішов власною мистецькою стежкою. Мав за основу землю, килим, тип подолянки. Всі ці компоненти докупи міг скласти великий майстер-професіонал, який з повагою до людської праці (жіночої — за вишиванням з любов'ю до цього краю «втручався у святе».
Мав особливий талант розпізнавати красу Поділля углиб, до пракоріння, до джерел.
Автор статті Лашко Ілля 2008 рік
